20.09.2012

Третейське судочинство

Суд, судочинство, правосуддя потрібне там де є спір. Спір як суперечка двох суб’єктів права про право, інтерес чи обов’язок другого суб’єкта вчинити дію на користь першого суб’єкта.
Конституція України як Основний закон держави, правові норми якого мають найвищу юридичну силу, встановив основи правосуддя в Україні – Розділ Vlll Правосуддя. У ст.. 124, 125 Конституції України встановлено, що правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі, визначено систему суддів та зазначено, що створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
У 2004 році Верховна Рада України прийняла закону «Про третейські суди». У ст. 1 цього закону зазначено сферу застосування закону – цей закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб, до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. У ст.. 2 цього ж закону визначено – третейський суд – недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.
Чи заперечує існування третейського суду Конституція України? Закон Про третейський суд (деякі правові норми) у 2008 році перевірив на конституційність Конституційний суд України і визнав дані правові норми конституційними. Міжнародна практика також допускає існування третейського суду.
Отже, визначившись із легальним існуванням третейського суду розглянемо, яка компетенція цього суду та як на практиці його використовують суб’єкти права.
Юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом; спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам закону; спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав – ст.. 5 закону Про третейський суд.
Справи, які можуть розглядатись (підвідомчі) третейському суду визначені у ст.. 6 вищевказаного закону.
Третейські суди в порядку, передбаченому законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:
1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;
2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов`язаних із задоволенням державних потреб;
3) справ, пов`язаних з державною таємницею;
4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);
5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;
6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство;
7) справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;
8) справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення;
9) справ у спорах, що виникають з трудових відносин;
10) справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов`язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств;
11) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;
12) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України;
13) справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб`єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень;
14) справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Розглянемо більш детально винятки не застосування третейського суду. Як вбачається із закону компетенція третейського суду поширюється на цивільні та господарські правовідносини, від так п. 1, 6, 13 який визначає випадки котрі за своїм змістом або суб’єктним складом є адміністративними правовідносинами не може розглядатись третейським судом.
Винятки перелічені у пунктах 3, 8, 11 на думку автора є логічними і повинні розглядатись лише судами державними.
У 2009 та 2011 році законодавець розширив перелік винятків не застосування третейського суду, доповнивши пунктами – 7, 8, 9, 10, 13, 14. На такі дії законодавця підштовхнули прецеденти зловживання своїми правами суб’єктів права та третейських судів. Зловживання правом найчастіше відбувалось щодо захоплення земельних ділянок, встановлення юридичних фактів, які були підставами для виникнення права власності, «рейдерські» захоплення акціонерних товариств через міноритарних акціонерів та зловживання банками у кредитних «війнах» із позичальниками.
Важко розцінювати на скільки є обґрунтованою такі дії законодавця. На думку автора такі зловживання краще викорінювати шляхом підвищення правової культури у суб’єктів права та підвищенням авторитету третейського суду. Третейський суд або третейський суддя, який цінить свій авторитет не буде схильний до зловживання правом, до певних «сірих» схем, тощо.
В сучасних умовах активно поширюється ідея позасудового врегулювання спорів, в тому числі з допомогою медіації. Навіть законопроект зареєстрували у ВРУ, створено різні навчальні центри, асоціації, тощо. Така ініціатива є позитивна. Проте як шлях вирішення спору позасудовим шляхом також вважається третейський суд (арбітраж). У деяких країнах світу в тому числі США, в певних випадках перед зверненням до суду сторони повинні вжити досудові способи врегулювання спору, також в деяких штатах США суд вправі відправити спір на розгляд арбітражу (третейського суду) і вже після цього якщо сторона (-ни) не згідні із рішенням арбітражу, суддя вирішує справу по суті.
У Господарському процесуальному кодексі України, до 1997 року містилась вимога про обов’язкове досудове врегулювання спору – ч.1 ст. 5 цього кодексу. Проте після прийняття Конституції України, ст.. 55 – щодо права захисту права у суді, було вирішено, що будь які досудові способи порушують, обмежують таке право. Дане питання на мою думку теоретичне, але як практика показує відсутність досудового вирішення спору має наслідком перевантаження судів, з іншої сторони міжнародний досвід правових держав такі механізми містить. Можливо у майбутньому все таки буде визнано, що досудовий спосіб врегулювання спору не обмежує право захисту права у суді. Як показує аналіз рішень Європейського суду з прав людини, Суд вважає порушенням права на суд (доступу до суду) лише в тому випадку коли суб’єкт права для того щоб звернутись в суд повинен отримати дозвіл (санкцію) в чиновника (будь якого рангу навіть міністра) або самого суду, але процедура досудового врегулювання спору не вважається обмеженням або порушенням цього права.
На думку автора пункти – 2, 4, 5, 7, 9, 10, 12, 14 можна було б виключити із списку винятків. У процесуальних кодексах по цих спорах передбачено мирову угоду, відтак сторони вправі по закону брати ініціативу «у свої руки» і вирішувати спір на свій розсуд, суд лише слідкує щоб мирова угода не порушувала закон та права третіх осіб. Якщо таке право передбачено законом, то чому не дозволити сторонам у третейському суді вирішувати такі справи.
В користь третейського суду можна використати такий аргумент. У процесуальних кодексах по цих спорах чітко визначені допустимість та належність доказів, що з практичної сторони навіть дуже формально. Наведу приклад. За законом електронний документ має юридичну силу, якщо він скріплений електронним цифровим підписом. Згідно закону «Про публічну інформацію» за запитом через мережу Інтернет, державний орган має право також надати відповідь по електронній пошті. При цьому як показує практика такі документи не скріплені електронним цифровим підписом, вони навіть не відскановані із підписом посадової особи, це просто документ, який набраний в електронній формі та прикріплений до електронного листа. Зрозуміло, що такі «перекоси» негативно впливають на застосування мережі Інтернет та законів.
Відповідно до ст.. 207 Цивільного кодексу України, сторони договору мають право обмінюватись листами через факс, електронну пошту, телефакс, інші технічні можливості, що дозволяють зафіксувати умови (зміст) листів, якщо попереднього сторони досягнули згоди щодо такого обміну. Іншою правовою нормою цього ж кодексу передбачено, що договір укладається або єдиним письмовим документом, або шляхом обміну сторін листами (оферта та акцепт).
У господарському обороті часто буває, що договором передбачено, що сторони замовляють товар через заявки подані зокрема через електронну пошту (або спеціальні програми), а під час передачі товару підписують накладну. Інколи бувають випадки, що за такою заявкою покупця, постачальник привіз товар, а покупець відмовляється отримувати товар та підписувати накладну, вигадуючи для цього різні причини. За таких умов постачальник беручи до уваги і згоду у договорі, і правові норми Цивільного кодексу все таки позбавлений можливості доказати свою правоту у суді (судова практика і не тільки автора про це свідчить – прим. автора).
Міжнародний досвід, і автор вважає, що третейський суд у таких випадках був би більш гнучкий і все таки не так категорично оцінював би докази і цю формальну обставину, що заявка не містить електронну цифрового підпису, або що не є у письмовій формі. Крім доказів і їх форм, процес у третейському суді може бути швидший (строк розгляду найпростішого позову у всіх інстанціях становить не менше 9 місяців), у третейському суді спір може бути вирішений за декілька днів, строк та зусилля впливають і на вартість процесу. Зрештою сторона або сторони вправі, якщо їх не задовольнить рішення винесене третейським судом, просити суд переглянути таке рішення на законність.
Для уникнення у майбутньому зловживання правом потрібно як вказувалось вище підвищувати правову культуру, авторитет третейського суду, можливо варто обмежити перелік суб’єктів уповноважених створювати третейські суди, створити Єдиний реєстр третейський суддів, запровадити Єдині стандарти третейського судочинства.

Автор
Юрист Іван Цебак
PS Вперше статтю було опубліковано у газеті “Юридична газета” 18 вересня 2012 року

Ключові слова: , , , , ,