04.12.2011

Судова практика вирішення спорів між кредиторами та позичальниками

В даній статті розглянемо судову практику вирішення спорів між кредиторами (банками) та позичальниками (юридичними особами, приватними підприємцями). Дана стаття не описує розгляд спорів між кредиторами та позичальниками (фізичними особами), ці питання розглянуто у цій статті.
Новий, інтенсивний розвиток даної категорії спорів розпочався із 2008 року. До 2008 року ця категорія спорів була незначною. Особливістю даної категорії спорів є те, що вони підвідомчігосподарським судам. Огляд даної категорії спорів Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ) здійснив ще у 31.01.2001 року №01-8/97 Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із укладанням і виконанням кредитних договорів і з цього часу не було інших листів ВГСУ по цій категорії спорів.
Проте у листопаді 2011 року ВГСУ видав 4 інформаційні листи та 1 оглядовий лист по спорах між кредиторами та позичальниками. В цій статті ми детально вивчимо ці листи та проаналізуємо їх зміст.

В оглядовому листі ВГСУ 21.11.2011 р. №01-06/1626/2011 Про деякі питання практики вирішення спорів за участю банків розглянуто такі питання.

Надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії, якщо банк має відповідну генеральну ліцензію Національного банку України на здійснення таких операцій.
Скасовуючи судові рішення у справі та передаючи справу на новий розгляд, Вищий господарський суд України виходив з такого. Згідно зі статтею 5 Декрету Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Згідно з пунктом 4 статті 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Проте чинне законодавство зазначених обмежень не встановлює, а відтак названа норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Водночас відповідно до пункту 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями) [постанова Вищого господарського суду України від 18.11.2009 № 9/70пд].
Потрібно зазначити, що у аналогічний ситуації, але загальної юрисдикції (спір між банком та фізично особою) Верховний суд України зайняв аналогічну позицію, що підтверджує, правильність позиції ВГСУ.

Іпотекою забезпечуються реально існуючі зобов`язання та вимоги, які можуть виникнути в майбутньому, у тому числі зобов`язання на підставі генерального договору на здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій.
Вищий господарський суд України з урахуванням правових позицій, викладених у постанові Верховного Суду України від 22.11.2010 № 51/547, погодився з висновком суду апеляційної інстанції, зазначивши таке. Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 573 Цивільного кодексу України заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Частиною четвертою статті З Закону України “Про іпотеку” передбачено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання (частина друга статті 7 Закону України “Про іпотеку”). Отже, чинним законодавством встановлено, що іпотекою забезпечуються виключно реально існуючі зобов`язання та вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі чинних договорів. Статтею 18 Закону України “Про іпотеку” визначено істотні умови, які повинен містити договір іпотеки. Як встановлено судами, банком та позичальником було укладено генеральний договір про здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій. У подальшому сторонами було укладено кредитний договір, який є невід`ємною частиною генерального договору і в якому зазначено конкретні суми кредитування, строки надання кредитних коштів, процентні ставки закористування кредитом, відповідальність сторін та інші істотні умови. Банком (іпотекодержатель) та позичальником (іпотекодавець) укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого забезпечувалися вимоги іпотекодержателя за генеральним договором, до якого було внесено зміни та доповнення іншим договором. Згідно із зазначеними договорами сторонами було визначено зміст та розмір основного зобов`язання, строк і порядок його виконання, опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та його реєстраційні дані відповідно до вимог статті 18 Закону України “Про іпотеку”, якою встановлено істотні умовидоговору іпотеки. У зв`язку з викладеним Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що оспорюваний іпотечний договір (з урахуванням змін та доповнень) містив усі істотні умови, передбачені статтею 18 Закону України “Про іпотеку”, та забезпечував вимогу банку як іпотекодержателя за чинним генеральним договором, що не суперечить положенням частини четвертої статті 3 названого Закону (постанова Вищого господарського суду України від 19.01.2011 № 51/547).
Цю позицію ВГСУ висловив у своєму інформаційному листі від 15.03.2011 №01-06/249, де вказав у спорах, що виникають з договору іпотеки: у генеральній угоді та іпотечному договорі можуть погоджуватися істотні умови кредитування до укладення в майбутньому кредитного договору, яким будуть встановлені конкретно визначені зобов`язання сторін (постанови від 15.11.2010 №№ 33/564, 37/678, 37/677, 51/559, 51/555, 51/546, 37/684; від 22.11.2010 №№ 37/679, 37/680, 37/681, 37/683, 51/547; від 29.11.2010 №№ 33/558, 33/559, 33/561, 33/562, 37/682, 51/556, 51/558;
від 06.12.2010 № 51/551); предметом іпотеки може виступати нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому (постанова від 29.11.2010 № 4/178-09-5317).

У разі відсутності в договорі банківського рахунку умов щодо розміру процентів за користування грошовими коштами клієнта та неприйняття вкладів на вимогу банк зобов`язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки Національного банку України.
За результатами перегляду судових рішень у касаційному порядку Вищий господарський суд України, врахувавши правові позиції, викладені у постанові Верховного Суду України від 13.12.2010 № 2-11/994-2010, залишив без зміни постанову суду апеляційної інстанції, зазначивши таке. Відповідно до статті 1066 Цивільного кодексу України за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Частиною четвертою статті 1068 Цивільного кодексу України передбачено, що клієнт зобов`язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором. Згідно з частиною першою статті 1070 Цивільного кодексу України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Отже, договір банківського рахунку є відплатним для кожної із сторін, у зв`язку з чим банк зобов`язаний за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплатити йому проценти, а клієнт – оплатити банку послуги з розрахунково-касового обслуговування рахунку. Частиною другою статті 1070 Цивільного кодексу України передбачено, що проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. У розгляді справи господарськими судами встановлено, що умовами укладеного сторонами договору на розрахунково-касове обслуговування передбачено зобов`язання банку сплачувати проценти за користування грошовими коштами клієнта, проте не визначено їх розмір, а також те, що відповідачем вклади на вимогу юридичних або фізичних осіб не приймалися. Відповідно до статті 8 Цивільного кодексу України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). Згідно з частиною першою статті 1061 Цивільного кодексу України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов`язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. За відсутності визначення договором банківського рахунка розміру процентів за користування банком грошовими коштами клієнта та неприйняття банком вкладів на вимогу банк зобов`язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки Національного банку України (постанова Вищого господарського суду України від 15.02.2011 № 2-11/994-2010).
Дана позиція ВГСУ є вірною, а рішення прецедентне, адже вона підтверджує обов’язок банку оплачувати власнику коштів (клієнту банку) проценти (плату) за використання коштів клієнта. За умов кредиту позичальник платить кредитору проценти за користування коштами. Аналогічно і у цій ситуації, кошти клієнта, що є на рахунку у банку, банк має право безперешкодно використовувати за умови, забезпечення права клієнту в будь який момент розпорядитись коштами, а тому якщо банк використовує кошти клієнта він повинен за них платити (сплачувати проценти).
ВГСУ висловив у своєму інформаційному листі від 15.03.2011 №01-06/249, де вказав дія мораторію на задоволення вимог кредиторів банку не поширюється на нарахування інфляційних втрат на суму боргу та процентів річних, оскільки останні входять до складу грошового зобов`язання і не є санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов`язання (постанови від 08.11.2010 № 4/719; від 15.11.2010 № 4/720).

Право господарського суду зменшувати розмір неустойки.
В інформаційному листі ВГСУ від 21.11.2011 № 01-06/1623/2011 Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм процесуального права вказано, що відповідно до пункту 3 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання. У наведеній нормі йдеться про можливість зменшення розміру саме неустойки (штрафу, пені), а тому вона не може застосовуватися у вирішенні спорів, пов`язаних з відшкодуванням сум збитків та шкоди (стаття 22, глава 82 Цивільного кодексу України). Крім того, зазначена норма ГПК України може застосовуватись виключно у взаємозв`язку (сукупності) з нормою матеріального права, яка передбачає можливість зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), а саме частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України і статтею 233 Господарського кодексу України. Якщо відповідні санкції застосовуються не у зв`язку з порушенням зобов`язання, а з інших передбачених законом підстав, їх розмір не може бути зменшено судом (див. постанови Вищого господарського суду України від 16.03.2011 № 22/274, від 20.04.2011 № 4/110-38).
Нагадаємо, що за нормами господарського законодавства строк нарахування неустойки становить 6 місяців, якщо сторони не вказали у договорі інший строк. При цьому дане право дає можливість суду у виняткових випадках, беручи до уваги всі обставини справи зменшити розмір неустойки. Це є надією, що у даній категорії справ господарські суди будуть частіше зменшувати розмір неустойки нарахований кредитором (банком) позичальнику.

У спорах щодо укладення, зміни, розірвання, визнання недійсними договорів.
В інформаційному листі ВГСУ від 24.11.2011 № 01-06/1642/2011 вказано
– правила статті 220 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) не поширюються на правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з їх державною реєстрацією (постанова від 18.04.2011 № 2-17/604-2009);
– закон пов`язує можливість розірвання договору за рішенням суду не безпосередньо з істотною зміною обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, за істотної зміни обставин (постанова від 23.05.2011 № 53/325-09); (дана позиція перекликається із узагальненням Верховного суду України у цій категорії справ – автор)
– визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами (постанова від 25.06.2011 № 7/221-09);
– відповідно до статей 512, 513 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється, зокрема, у формі правочину шляхом укладання договору відступлення права вимоги, а договір застави за своєю правовою природою не є договором про відступлення права вимоги (постанова від 12.09.2011 № 11/384);
– договори застави майнових прав є способом забезпечення виконання зобов`язання, а не правочинами щодо розпорядження майновими правами за кредитним договором, згадані договори застави не передбачають заміни кредитора у зобов`язанні – на відміну від правочину відступлення права вимоги, а отже, зазначені договори застави майнових прав не суперечать вимогам кредитного договору та підстави для визнання їх недійсними відсутні (постанова від 12.09.2011 № 33/341);
– передбачене статтею 188 Господарського кодексу України надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує та може звернутися за захистом свого порушеного права шляхом подання позову до відповідача про розірвання договору (постанова від 19.09.2011 № 22/110);
– за відсутності у договорі фінансового лізингу погодженої сторонами формули розрахунку додаткової винагороди лізингодавець, здійснюючи розрахунок такої винагороди за формулою, не узгодженою з лізингоотримувачем, фактично змінює умови договору в односторонньому порядку, не дотримуючись при цьому передбаченого законодавством порядку внесення змін до договору (постанова від 12.09.2011 № 66/311-10);
– до правовідносин сторін, які виникли на підставі договору фінансового лізингу, укладеного юридичними особами, не можуть застосовуватися положення Закону України “Про захист прав споживачів”, оскільки цей Закон регулює відносини між споживачами товарів і продавцями товарів, якими можуть бути лише фізичні особи (постанова від 10.10.2011 № 6/278).
В інформаційному листі ВГСУ від 21.11.2011 № 01-06/1624/2011 вказано, що частини першої статті 652 ЦК України у розгляді справ зі спорів про розірвання кредитного договору у зв`язку зі зміною економічної ситуації та коливанням курсу іноземної валюти стосовно національної валюти України.
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Разом з тим пунктом 4 частини першої статті 44 ГК України встановлено, що підприємництво здійснюється на основі комерційного розрахунку та власного комерційного ризику. Отже, із суті кредитного договору та приписів статті 652 ЦК України випливає, що зміна економічної ситуації та факт коливання курсу іноземної валюти стосовно національної валюти України є комерційним ризиком позичальника, а тому не можуть бути підставами для розірвання кредитного договору або для невиконання зобов`язань за кредитним договором (див. постанови Вищого господарського суду України від 12.08.2010 № 08/2113, від 26.04.2011 № 25/448, постанову Верховного Суду України від 23.05.2011 № 53/325-09). (дана позиція перекликається із узагальненням Верховного суду України у цій категорії справ – автор).

У спорах, що виникають внаслідок порушення грошових зобов`язань.
В інформаційному листі ВГСУ від 24.11.2011 № 01-06/1642/2011 вказано
– ототожнення правових підстав недійсності правочину з підставами звільнення від відповідальності за порушення зобов`язань, що виникли з такого правочину, є помилковим (постанови від 28.03.2011 № 51/600; від 11.04.2011 № 11/81);
– висновок про те, що передбачені пунктами договору штрафні санкції (пеня та проценти за прострочену заборгованість за товарним кредитом) фактично відносяться до одного видуюридичної відповідальності та не можуть стягуватись одночасно, ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права (постанова від 30.05.2011 № 42/252);
– наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України (постанова від 04.07.2011 № 13/210/10; від 12.09.2011 № 6/433-42/183);
– положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов`язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов`язання у випадку зміни Національним банком України курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти (постанова від 04.07.2011 № 12/149);

Замість висновків.
1. Позитивним є те, що ВГСУ здійснив огляд та підсумував судову практику у такій неоднозначній і суперечливій категорії справ як спори між кредиторами та позичальниками.
2. Особливістю є те, що ВГСУ здійснив огляд на основі найновіших судових рішень, фактично судові рішення за 2010 та 2011 роки.
3. Позиція ВГСУ та Верховного суду України у застосуванні норма матеріального права є аналогічною, при тому що справи розглядаються в різних юрисдикціях (господарська та загальна).

Ключові слова: , , , , , , , , ,