25.11.2011

Практичні особливості врегулювання спорів між кредитором та позичальником

В цій статті ми розглянемо практичну сторону врегулювання спорів між кредитором (банком, кредитною спілкою, ломбардом чи іншою фінансовою установою) та позичальником(фізичною особою, громадянином України). Якщо позичальником буде іноземець, апатрид (особа баз громадянства) або приватний підприємець чи юридична особа, то законодавче врегулювання практичні моменти будуть іншими.
З початком фінансової кризи 2008 року розпочався активний процес врегулювання спорів між кредиторами та позичальниками. Фактично вже три роки між кредиторами та позичальниками «точаться війни» щодо кредитів, процентів, штрафів, стягнення на предмет застави, іпотеки,виселення з квартир, позбавлення права власності на майно, тощо. За цей незначний період часу, відбувся дуже інтенсивний розвиток відносин кредитування та стягнення кредитів.
З власного досвіду та встановленої судової практики я надам характеристику практичних моментів врегулювання спорів між кредиторами та позичальниками.
1. Добровільна згода на вирішення спору.
Під час цього випадку і кредитор, і позичальник добровільно домовляються про розстрочку в оплаті кредиту, процентів, зменшення штрафів. Дані домовленості оформляються додатковими угодами, як правило за таких умов кредитор розуміє, що позичальник може повернути кредит, але йому треба надати тимчасову «передишку» для того, щоб він відновив свої фінансові сили і повернув кредит. Проте на цьому етапі кредитор щоденно фіксує поведінку боржника, його рух по активах, тобто всі дії, які можуть свідчити, що позичальник не відмовиться від повернення кредиту, як правило таке фіксування має не офіційний характер. Інколи кредитор надає тимчасову «передишку» при умові отримання взамін додаткових гарантій, як-то: порука, додаткова застава/іпотека майна, тощо.
Як правило таких випадків дуже мало і вони не вигідні ні кредитору, ні позичальника. Це такий собі «мир», перед початком «війни».
2. Зміна курсу валюти до гривні.
Більшість кредитів було оформлено (видано) у 2006 р. – першій половині 2008 року, тобто в період коли курс валюти був стабільний, проценти по валюті були значно меші, ніж по гривні, тому більшість кредитів були видані у валюті.
Після початку кризи курс валюти стрімко пішов до гори близько на 60%, а у багатьох кредитних договорах була прописана плаваюча процентна ставка або право кредитора збільшити проценти по кредиту, що і було зроблено. Тоді, то позичальники почали говорити, що треба змінити кредитний договір, бо змінилась істотна умова договору, що позичальники отримують дохід у гривню, а оплачують кредит у валюті.
Проте судова практика показала, що ця зміна не є підставою зміни кредитного договору. Яскравим прикладом цього стало узагальнення судової практики у кредитних правовідносинах зроблене Верховним судом України у 2010 році. Цитую: «При розгляді спорів щодо зміни або розірвання кредитного договору у зв`язку із істотною зміною обставин, що передбачено статтею 652 ЦКУ, то суд має мати на увазі, що позичальнику необхідно довести наступне:
1. При зміні договору посилання на істотну зміну обставин можливе лише у тому разі, коли сторони при укладенні договору визначили такі обставини, як істотні.
2. Обставини, якими сторони керувалися при укладенні договору, у чому саме вони змінились і чому зміна обставин є істотною. Вимагаючи розірвання договору на цій підставі, позивач, з урахуванням положень процесуального законодавства щодо обов`язку доказування, повинен довести, зокрема, впевненість сторін у момент укладення договору в тому, що така зміна обставин не настане.
3. Одночасно наявність чотирьох умов, перелічених у частині 2 статті 652 ЦК, у розрізі конкретної ситуації, акцентуючи, яким чином виконання договору порушує співвідношення майнових інтересів сторін і позбавляє заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
4. Враховуючи те, що за істотної зміни обставин зміна договору за рішенням суду допускається у виняткових випадках (частина 4 статті 652 ЦК), необхідно також довести наявність однієї з двох таких умов: 1) розірвання договору повинно суперечити суспільним інтересам або 2) може потягнути для сторін (чи однієї з них) шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.»
Доказати все вище перелічене практично неможливо, а тому такі види спорів у суді і поза ним закінчуються не на користь позичальників.
3. Порушення ст.. 65 Сімейного кодексу.
Як правило більшість позичальників на час отримання кредиту перебували у шлюбі, а відтак на них поширювались норми сімейного кодексу (далі – СК) України.
Відповідно до ст.. 65 СК України, Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Відповідно до ст.. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
В узагальненні судової практики у кредитних правовідносинах зроблене Верховним судом України у 2010 році, вказано цитую: «Положення статті 65 СК України щодо порядку розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються саме розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і не створює обов`язків для другого із подружжя, а лише для позичальника, як сторони договору».
В цій ситуації суд не звернув увагу, на те що кредит треба повертати, а його повертають із коштів, які відповідно до ст.. 61 СК України належать двом членам подружжя.
Тобто, при укладені кредитного договору, має бути письмова згода другого члена подружжя (чоловіка або дружини) на отримання кредиту у такій-то сумі, на такий-то строк, під такі-то проценти. Переважно кредитори дотримувались цієї формальності і видавали кредит після отримання цієї згоди. Інколи позичальники про це забували і на підставі цього заявляли позови до суду, а у судовому процесу кредитор надав таку згоду і справа закінчувалась не вдачею для позичальника. У тих випадках коли такої згоди не має, то є всі підстави визнати кредитний договір не дійсним, але у моїй юридичній практиці жодного випадку не було, щоб кредитор не надавав документу, який би підтверджував згоду. Інколи позичальники заявляли, що то неї підпис на згоді і тоді суд призначав експертизу, яка встановлювала особу підписувала. Цікавим у такій ситуації є, коли згода є, але не виконано всі формальності. Тобто, у згоді пише надаю згоду своєму чоловіку отримати кредит і все, але не вказано в якій сумі, на який строк, пі які проценти, тощо. Судова практика у таких випадках є різною, як на користь кредитора так і на користь позичальника.
4. Порушення прав споживача визначених у ст.. 11 закону.
Найчастіше приходить до мене клієнт і каже порушили мої права визначені у ст.. 11 закону про захист прав споживачів. Це не дивно, що в нас так всі знають права, така в нас тепер ситуація. Проте під час подальшої розмови виявляється, що клієнт брав кредит в якості приватного підприємця або як директор фірми. Відповідно до закону про захист прав споживачів він не поширюються на приватних підприємців та юридичні особи (тобто суб’єкти господарювання не можуть використовувати даний закон).
Ви не повірите, але з 2005 року по цей день до цього закону вносили зміни аж 10 разів (!). Конституційний суд України, у своєму рішенні від 10.11.2011р. №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) висказав свою позицію із вище наведеного питання. Про детальніше можна тут прочитати.
Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» було внесено зміни до ст. 11 закону. За рішенням КСУ від 10.11.2011р. №15-рп/2011 дія правових норм поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Але ми не можемо застосувати норму, яка була внесена законом, але не є актуальною на даний час.
Для прикладу закон №3795 вніс певні вимоги, які повинен виконати кредитор на момент видачі кредиту, але якщо кредит був виданий у 2008 році, (коли цих вимог не було), то зараз вимагати від кредитора виконання цих вимог є не правомірним (не законним). Проте є актуальним право позичальника достроково повернути кредит і виплачувати за це жодних комісій навіть якщо такі передбачені у договорі, бо таке право надав закон №3795 і спосіб реалізації цього права роз’яснив Конституційний суд України.
Тобто в кожному конкретному випадку треба вивчати ситуацію, обставини, що склались і визначати чи були порушені або обмежені права позичальника кредитором і як їх можна відновити. Судовий спосіб це завжди самий крайній, остаточний після того як було вичерпано всі інші способи, до речі способи здійснення своїх прав визначено у ст.. 12 Цивільного кодексу України.
Після вступу в силу закону №3795 багато клієнтів вважають, що їм надано право реструктуризувати свій кредит зокрема перевести валюту у гривню за тим курсом який був на момент отримання кредиту. Безумовно це є правом позичальника, але (увага !) це також єправом кредитора, і ніхто в тому числі суд не вправі кредитора зобов’язати здійснити такуреструктуризацію кредиту. Крім цього при такій реструктуризації кредиту є певні вимоги щодо застави кредиту, крім цього рекомендую перш ніж розпочинати такий процес, перерахувати економічну доцільність.
В загальному судова практика по цій категорії справ є неоднозначною і потребує значних фактичних і доказових матеріалів, щоб переконати суд у своїй правоті.
5. Обман позичальника при отриманні кредиту.
Під час отримання кредиту кредитор надавав інформацію передбачену ст.. 11 закону про захист прав споживачів та Постановою НБУ №168 від 10.05.2007р. Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту.
Якщо здійснити ґрунтовний аналіз кредитного договору, додатків до нього і виявиться, що дані вказані у кредитному договорі і додатках до нього не відповідають дійсності, то можна доказувати у суді, що кредитор ввів в оману позичальника. Проте для цього необхідно мати докази такого обману, адже цивільний процесуальний кодекс покладає обов’язок саме на позивача доказати обставини викладені у позовній заяві.
Відповідно до ст.. 230 Цивільного кодексу України, Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
При укладені кредитного договору істотне значення має дійсний (фактичний) розмір процентів, дійсний розмір платежів по кредиту. Тому саме у цьому напрямку треба шукати обман позичальника із сторони кредитора, навіть якщо обман стосується 1 гривні, це вже обман.
На даний час судова практика по цій категорії справ неоднозначна, але це самий реальний спосіб визнати кредитний договір недійсним. До речі в узагальненні судової практики у кредитних правовідносинах зроблене Верховним судом України у 2010 році не має жодних висновків саме із цієї категорії справ.
Для належного захисту прав позичальників рекомендую використовувати послуги юристів, адже кредитори використовують юристів. Справи цієї категорії є важкими, а судова практика неоднозначна, а тому є потреба у юридичній допомозі, але остаточне рішення за Вами.

Ключові слова: , , , , , , , , , ,